Засідання круглого столу. Голокост через біографію В.Франкла. "Людина у пошуках справжнього сенсу"

Як все починалося

Півтори тисячі людей декілька днів та ночей їхали в потязі. Усі сподівалися, що потяг везе нас на одну з військових фабрик, де нас використовуватимуть як робочу силу. Раптом занепокоєні пасажири закричали: «Дивіться, напис “Освенцим”!» Далі був перший відбір, перший вирок щодо нашого існування чи не-існування. Більшість привезених у нашому транспорті, близько 90 %, прирекли на смерть. Ми, врятовані, меншість пасажирів потяга, дізналися правду ввечері. Я запитав у в’язнів, які перебували тут уже деякий час, куди відіслали мого колегу й товариша Р.

— Його відправили наліво?

— Так, — відповів я.

— Тоді ти зможеш побачити його там, — відповіли мені.

— Де?

Рука вказала на димар за кілька сотень метрів від нас, з якого в сіре небо Польщі жбухав стовп вогню, перетворюючись на лиховісну хмару диму.

Медики серед нас невдовзі дізналися: підручники брешуть! Десь написано, що людина не може існувати без певної кількості годин їжі, сну. Нічого подібного! Я хотів би згадати ще кілька подібних дивовижних моментів: ми не мали змоги чистити зуби, але, незважаючи на це й очевидний брак вітамінів, мали здоровіші ясна, ніж будь-коли раніше. Ми носили ту саму сорочку по півроку, поки вона не втрачала будь-яку подібність до одягу. Цілими днями ми не могли помитися, бодай частково, тому що замерзли водопровідні труби, і все ж рани та мозолі на наших брудних від роботи руках не гноїлися (якщо не були обмороженими). 

Мій колега, який прибув до Освенцима кількома тижнями раніше, прокрався до нашого барака. Він хотів заспокоїти, утішити нас і дати кілька порад: “благаю вас про одне, — вів далі товариш, — щоденно голіться, якщо це взагалі можливо, навіть якщо вам доведеться використати для цього уламок скла… навіть якщо ви повинні віддати за нього останній кусень хліба. Ви виглядатимете молодшими, а шкребіння зробить щоки червонішими. Якщо хочете вижити, існує лише один спосіб: мати вигляд здатного до роботи. 

Ті з нас, хто не має подібного життєвого досвіду, навряд чи зрозуміють конфлікт, що відбувається в душі виголоднілої людини, найбільшим щастям якої було ніжно торкатися кусня хліба в кишені куртки, спочатку погладжуючи його задубілими голими пальцями, потім відламуючи крихти, вкидаючи їх до рота й обіцяючи собі цього ранку протриматися до обіду.

Ми могли провадити нескінченні суперечки про сенсовність чи безсенсовність певних методів поводження з маленькими пайками хліба, який в останній період нашого ув’язнення давали лише раз на день. Існувало дві філософських школи. Перша виступала за те, щоб з’їдати пайку негайно. Це мало подвійні переваги: угамування найгостріших голодних нападів болю принаймні раз на день і захист від імовірної крадіжки або втрати пайки. Інша група, яка відстоювала розподілення пайки на кілька порцій, вдавалася до інших аргументів. Урешті до неї я й приєднався. (коли було нестерпно, кидав крихту до рота)

Був іще один спосіб витримувати усе це. 

Якось у складній межовій ситуації, на думку прийшов спогад про дружину. Я навіть не знав, чи вона досі жива. Знав лише одне — я досить добре затямив це до того моменту: кохання охоплює не лише фізичну істоту коханої людини. Воно знаходить найглибший сенс у її духовному існуванні, її внутрішній суті. Присутня вона чи відсутня, жива чи ні, — якимось чином виявляється неважливим. 

Більше й більше я відчував її присутність, вона була поряд; мав враження, що можу доторкнутися до неї, простягнути руку і стиснути її. Відчуття було дуже сильним: вона була тут. І цієї миті пташка тихо спурхнула з дерева, всілася просто переді мною, на купі викопаної землі, і пильно подивилася мені в очі.

Під впливом мистецтва і природи в’язень забував про власне жахливе становище. Якщо б хтось побачив наші обличчя під час подорожі з Освенцима до баварського табору, коли ми споглядали гори з їхніми осяяними заходом сонця вершинами крізь маленькі заґратовані віконця вагона для в’язнів, він ніколи б не повірив, що це обличчя людей, які втратили будь-яку надію на життя і свободу

Одного вечора, коли ми вже відпочивали на підлозі барака, змучені на смерть, забіг наш товариш і запропонував поглянути на прекрасний захід сонця. Після кількох хвилин зворушливої мовчанки один в’язень сказав іншому: «Яким прекрасним міг би бути цей світ!»

Під час півгодинної обідньої перерви, коли на ділянці розливали суп (за який платили працедавці, не надто на нього витрачаючись), нам дозволяли зібратись у незакінченому приміщенні для двигуна. На вході кожен отримував по черпаку водянистого супу. Поки ми жадібно його сьорбали, один в’язень вилазив на діжку і співав італійські арії. Ми насолоджувалися співом, а він гарантовано отримував подвійну порцію супу просто «з дна», що означало — з горохом!

Подоба мистецтва в концентраційному таборі могла б доволі здивувати стороннього спостерігача, але ще більше його б здивувало відкриття, що тут можна було зустріти й почуття гумору; звісно, тільки примарну його тінь і лише на декілька секунд чи хвилин. Гумор був ще однією зброєю душі, що боролася за самозбереження.

 Я практично допоміг моєму товаришеві, який працював біля мене на будівництві, розвинути почуття гумору. Запропонував йому придумувати принаймні по одній смішній історії на день про те, що станеться з нами після звільнення. Він був хірургом.  Отож, одного разу я змусив його посміхнутися, описуючи, як він не втратить табірних звичок, повернувшись на колишню роботу. На будівництві (особливо тоді, коли наглядач здійснював інспекцію) бригадир спонукав нас до швидшої роботи вигуком: «Діяти! Діяти!» Я сказав товаришу: «Одного дня ти повернешся до операційної, готуватимешся до великої черевної операції. Раптом вбіжить санітар, оголошуючи про прибуття старшого хірурга, волаючи: «Діяти! Діяти!»

Часом інші придумували смішні історії про майбутнє, наприклад, передбачаючи, як під час званої вечері вони розгубляться, коли подаватимуть суп, і благатимуть господиню зачерпнути «з дна».

Спроба розвинути почуття гумору та побачити речі зі смішного боку — це трюк, який засвоюєш, оволодіваючи мистецтвом життя. Мистецтву життя можна навчатися навіть у концентраційному таборі, хоча там панує страждання. Наведу аналогію: страждання людини подібні до поведінки газу. Якщо певну кількість газу накачати до порожньої камери, він цілком рівномірно заповнить простір, незалежно від його величини. Подібно до цього страждання цілком охоплюють душу людини і її свідомість, і не має значення, великі вони чи малі. Таким чином, «розмір» людських страждань абсолютно відносний.

І знову ж таки, що сталося, коли ми прибули до того табору після подорожі, яка тривала два дні і три ночі? У вагоні бракувало місця, щоб усі одночасно могли сісти навпочіпки на підлозі. Більшості з нас довелося стояти всю дорогу, у той час як лише кілька з нас по черзі могли присісти на смердючу солому, просякнуту людською сечею. Перша важлива новина, яку ми почули від в’язнів-старожилів, що це відносно невеликий табір (на 2 500 осіб) і тут немає ані «пічок», ані крематорію, ані газу! Це означало, що особа, яка стає «мусульманином», не вирушає одразу до газової камери, а буде чекати, поки не організують так званий «конвой хворих» для повернення в Освенцим. Цей радісний сюрприз підніс нам усім настрій. Побажання нашого старшого наглядача по бараку здійснилося: ми прибули, і досить швидко, до табору, у якому, на відміну від Освенцима, не було «димоходу». Ми сміялися й сипали жартами, попри те і під час того, що пережили протягом наступних кількох годин.

А як ми заздрили тим із нас, кому поталанило потрапити на фабрику і працювати під дахом! Кожен мріяв про таку удачу, яка рятувала життя. Шкала відносного везіння простягалася навіть далі. Навіть серед відділень, які працювали поза табором (членом одного з яких був я), існували деякі групи, яким, на загальну думку, не пощастило. Можна було позаздрити людям, які не мусили через силу човгати мулистою глиною на крутому схилі, по дванадцять годин щодня розвантажуючи вагонетки на маленькій польовій колії. Більшість нещасних випадків ставалося на цій роботі, і часто вони були смертельними.

Ми були вдячними за наймізерніший вияв милосердя. Ми раділи, коли мали час зводити вошей перед сном, хоча в цьому було мало приємного, оскільки доводилося стояти гольцем в нетопленому бараку, зі стелі якого звисали бурульки. Але ми були вдячними, якщо під час цієї процедури не завивав сигнал повітряної тривоги і не вимикали світло. Якщо ми не робили цю процедуру ретельно, то не спали півночі.

Нас розбудила стрілянина; спалахи трасуючих снарядів і постріли увірвалися до барака. Головний лікар забіг до приміщення і наказав нам лягти на підлогу. Один в’язень стрибнув із верхніх нар у взутті просто мені на живіт. Це остаточно мене розбудило! Ми зрозуміли, що відбувається: фронт дійшов до нас! Стрілянина вщухла вранці. На щоглі табірних воріт майорів білий прапор.

Апатія ув’язнених, крім ролі захисного механізму, була також наслідком інших факторів. Голод і недосипання сприяли її виникненню (так само, як у нормальному житті), викликаючи загальне роздратування, яке було однією характеристикою душевного стану ув’язнених. Брак сну виникав почасти через докучливих паразитів, які роїлися в жахливо переповнених бараках, де не дотримувалися санітарії та гігієни. Той факт, що ми не мали ані нікотину, ані кофеїну, також сприяв апатії та роздратованості.

Окрім цих фізичних причин існували й душевні, у формі певних комплексів. Ми всі колись були або уявляли себе «Кимось». Зараз нас трактували як повне «Ніщо». (Усвідомлення власної внутрішньої цінності ґрунтується на вищих, більш духовних матеріях, тому табірне життя не може його похитнути. Але скільком вільним людям, уже не згадуючи про в’язнів, притаманна подібна свідомість?) Без постійного розмірковування про це звичайний в’язень відчував себе вкрай упослідженим. Це ставало очевидним під час спостереження за контрастами особливої соціологічної структури табору. Найбільш «високопоставлені» в’язні, капо, кухарі, комірники і табірні поліцейські взагалі не відчували приниження, а навпаки — вважали себе підвищеними! У декого навіть розвинулася мініатюрна манія величі. Душевна реакція заздрісної і буркотливої більшості виявляла себе різними шляхами. Наприклад, я чув, як в’язень говорив іншому про одного капо: «Уяви собі! Я знав цього чоловіка, коли він був усього лише директором великого банку. Хіба це не щастя, що він так високо злетів?»

Ми, колишні мешканці концентраційних таборів, пам’ятаємо людей, які ходили між бараками, заспокоюючи інших, віддаючи останній шматок хліба. Нехай їх було лише декілька, але їхня поведінка — незаперечний доказ, що людину можна позбавити всього, крім єдиного: останньої людської свободи — обирати власне ставлення до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях.

А обирати було потрібно завжди. Щодня, щогодини виникали нагоди ухвалювати рішення, які визначали: скоритеся ви силі, що загрожувала позбавити вас вашої сутності, вашої внутрішньої свободи, чи ні; яка визначала, станете ви іграшкою обставин, відрікаючись свободи й гідності і перетворюючись на типового в’язня, чи залишитеся собою.

Те, як людина ставиться до своєї долі й усіх супутніх страждань, те, як вона несе свій хрест, дає їй багаті можливості — навіть за найважчих обставин — надати життю глибшого сенсу. Людина може бути сміливою, гідною поваги й безкорисливою. Або ж у суворій боротьбі за самозбереження вона може забути про свою людську гідність й уподібнитися до тварини. Але вона завжди має вибір — скористатися можливістю зберегти моральні цінності чи в складних обставинах забути про них. І саме це визначає, варта вона своїх страждань чи ні.

Можуть пригадатися розповіді про внутрішню велич певної людини, як-от історія про молоду жінку, свідком смерті якої я став у концентраційному таборі. Це проста історія. Оповідати її недовго, і вона може прозвучати так, ніби я її вигадав; але для мене ця історія наче поема.

Ця молода жінка знала, що протягом кількох наступних днів помре. Та, коли я розмовляв з нею, вона випромінювала радість. «Я дякую долі за те, що вона так боляче мене вдарила, — сказала вона мені. — У минулому житті я була зіпсутою і не ставилася серйозно до духовних досягнень». Показуючи у вікно барака, вона сказала: «Це дерево — мій єдиний друг, який поділяє мою самотність». Крізь вікно вона бачила лише гілку каштана, і на цій гілці розквітали дві квітки. «Я часто розмовляю з деревом», — зізналася вона. Я остовпів і не знав, як сприйняти її слова. Можливо, вона марила? Чи в неї виникали галюцинації? Занепокоєно я запитав, чи дерево відповідає. «Авжеж». Що ж воно сказало їй? Вона відповіла: «Воно каже мені — я тут — я тут — я життя, вічне життя».

Людина, котра дозволила собі занепасти, тому що не могла побачити жодних майбутніх цілей, поринала в думки про минуле. Щоправда, ми вже говорили про тенденцію дивитися в минуле, щоб зробити сьогодення, з усіма його жахіттями, менш реальним. Але в уникненні реальності криється певна небезпека. Неважко проґавити нагоду угледіти в табірному житті щось позитивне, але ці нагоди завжди існують.

Читач багато чого навчиться із автобіографічної праці. Він дізнається, що відбувається з людиною, яка раптово усвідомлює, що їй «нічого втрачати, окрім свого сміховинно оголеного життя». Описана Франклом суміш потоку емоцій та апатії (Стан байдужості, млявості) захоплює. Спочатку на допомогу врятованому приходить холодна, відчужена цікавість до своєї долі. Незабаром виникають стратегії, покликані врятувати життя, хоча шанси на виживання є мізерними. Голод, приниження, страх і глибоку злість на несправедливість можна витримати завдяки ретельно збереженим образам коханих людей, релігії, чорному гумору і навіть побіжно побаченій цілющій красі природи — дереву чи заходу сонця.

Та жодна людина не може сказати іншій, у чому цей сенс полягає. Кожен повинен з’ясувати його для себе. Упоравшись із цим, людина буде рости, попри всі приниження. Франкл захоплюється цитуванням Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати майже будь-яке як». Усі знайомі життєві цілі відкидаються. Єдине, що залишається, — це «остання людська свобода» — здатність «обирати 

1. Згідно з логотерапією, ми можемо віднайти цей сенс у житті трьома різними шляхами: 1) займаючись справою або творчістю; 2) досвідчуючи щось або зустрічаючи когось і 3) обираючи власне ставлення до неминучих страждань.

Генеральна асамблея ООН прийняла 1 листопада 2005 року Резолюцію № 60/7, у якій говориться, що «Голокост, який привів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, буде завжди слугувати всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…». 

Що важливо врахувати при відповіді на питання про минулі трагедії людства — це розуміння психології дитини та підкріплення її навичок регуляції емоцій, стійкості, здатності подуктивно долучатися до розбудови більш здорового суспільства, де такі жахіття просто не можуть повторитися.